Історичне краєзнавство Дніпропетровщини 70–80-х років ХХ століття

Спроба у цій статті охарактеризувати краєзнавчий рух на наших теренах у 70–80-ті роки минулого століття пояснюється існуванням громадської думки про нібито відсутність у той час краєзнавчої роботи, а разом із тим і людей, котрі всупереч обставинам здійснювали краєзнавчі розвідки і нагадували краянам про славне минуле Дніпропетровщини. Авторка бере на себе сміливість упоратися з цим завданням, оскільки є сучасницею, а то й учасницею, краєзнавчого процесу зазначеного періоду. Ця стаття – не наукова розвідка з посиланням на літературу та історичні джерела, а радше – спогади, достовірність яких прискіпливий читач легко може перевірити. 

Після тривалої перерви, позначеної виданням тому «Дніпропетровська область» із унікального та грандіозного на ті часи проєкту «Історія міст і сіл Української РСР» (і перевидання російською мовою цього виправленого і доповненого тому), ювілейними публікаціями, присвяченими видатним партійним і радянським діячам, Дніпропетровськ, а вслід за ним і область, у другій половині 1970-х років фактично відкрили новий етап в історії регіональних краєзнавчих досліджень. Дніпропетровськ – святкуванням свого «двохсотрічного ювілею», індульгенцією якому був не брязкіт отриманих нагород, а поліпшення благоустрою міста та низка документальних, історичних і художніх видань. Область – окрім дійсних і фальшивих ювілеїв виникнення міст і сіл – заходами, присвяченими 325-річчю «возз’єднання України з Росією». Проведення останніх повсюдно було «стимульовано» постановою ЦК Компартії України «Про організаційно-політичні заходи по підготовці і святкуванню 325-річчя возз’єднання України з Росією», ухвалено восени 1978 р. і спрямованого, як зазначалося в ній, на демонстрацію непорушної братерської дружби всіх народів СРСР [Комуніст України.– 1978.– № 10.– С. 10]. Природньо, що газети, часописи, радіо, телебачення, парткоми скоригували свої плани ідеологічної роботи, врахувавши постанову.

На той час головна обласна газета «Зоря» замовила професору історичного факультету ДДУ (нині ДНУ) В.Я. Борщевському статтю про Переяславську раду 1654 р. та її історичне значення. Оскільки авторці цих рядків незадовго до того доручили читати курс історії України, професор вирішив взяти її собі у співавтори. Оминаємо цікаві, але несуттєві подробиці. Лише констатуємо факт публікації в «Зорі» об’ємної статті про ювілейну дату. Це ще не був краєзнавчий матеріал, але порух до вивчення подій Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. під очільництвом гетьмана Богдана Хмельницького було зроблено (правда, ця війна тоді у своїй назві не мала слова «національно»). Розповідаючи про передумови Переяславської ради, автори статті у різних газетах, аж до багатотиражних, бодай коротко, але розповідали про запорозьке козацтво, Б. Хмельницького і його соратників, локалізували події початку війни на території сучасної Дніпропетровщини, вказували на існування тут у різний час п’яти із восьми Запорозьких Січей, а також повідомляли читачам (телебачення і радіо – глядачам і слухачам) про увічнення подій і осіб визвольного руху середини ХVІІ ст. на території області у топонімах, пам’ятниках, пам’ятних знаках.

Згідно з названою постановою, 11–13 січня 1979 р. у Дніпропетровському державному університеті, який тоді у своїй назві мав додаток «імені 300-річчя возз’єднання України з Росією», було проведено наукову сесію, фактично – Всесоюзну конференцію, на якій озвучено у різних секціях 120 доповідей і повідомлень. Принагідно згадаємо досить цікавий епізод під час підготовки до наукової сесії. За більш важливими справами в обкомі партії якось не звернули уваги на пункт постанови про наукову сесію в Дніпропетровську, і лише після запиту ЦК про хід її виконання розпочалася метушня з організації заходу, що вимагало певного часу, матеріальних витрат, відповідальності та злагодженості в роботі кожного причетного до справи. Існуючі наукові контакти істориків ДДУ зі вченими різних республік сприяли оперативній і, зауважимо, якісно сформованій програмі конференції, організації її проведення. Вся підготовка здійснювалася під пильним контролем обкому партії. Навіть програма концерту для учасників конференції та ескіз запрошення мали отримати відповідну санкцію. Ось тут і трапився «казус». Ескіз запрошення на конференцію був «забракований» в обкомі через те, що зображення театральної сцени художник виконав у світло-жовтому та лазуровому кольорах, близьких до кольорів національної символіки України. Згадка про цей випадок підкреслює ситуацію, за якої все ж визрівали паростки краєзнавства сучасної епохи.
Матеріали ювілейної наукової сесії (всесоюзної конференції) були видані окремою книжкою у видавництві «Промінь». Цікаво, що лише одна доповідь (директора історичного музею ім. Д.І. Яворницького) стосувалася власне краєзнавчої тематики, бо в ній ішлося про пам’ятні місця Визвольної війни українського народу на території Дніпропетровської області та про увічнення Б. Хмельницького в назвах вулиць, площ, парків, колгоспів тощо. Всі інші доповіді та повідомлення висвітлювали «історичні зв’язки і дружбу» радянських народів і фактично не мали в собі краєзнавчих ознак.

Услід за науковою конференцією у Дніпропетровську 18 січня 1979 р. у Києві відбулися Урочисті збори, на яких із доповіддю виступив перший секретар ЦК Компартії  України В.В. Щербицький. Говоримо про це тому, що посилання на доповідь, укупі з опублікованими ще 1954 р. «Тезами до 300-річчя возз’єднання України з Росією», давало можливість звертатися до окремих сюжетів історії України, запорозького козацтва та, у зв’язку з ним, історії місцевого краю.

На рубіж 70–80-х рр. припадає й активізація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, очолюваного академіком П.Т. Троньком. Важливим фактором поступового, хоча й ідеологічно однобокого, розгортання краєзнавчого руху було створення 1979 року в інституті історії АН УРСР відділу історико-краєзнавчих досліджень, також керованого П.Т. Троньком, істинним подвижником краєзнавства. Зазначимо, що цей відділ, крім реалізації кількох важливих історико-краєзнавчих проєктів (розробка історії фабрик і заводів, перевидання з доповненнями та виправленнями окремих томів «Історії міст і сіл Української РСР» тощо), з 1980 р. через кожні два роки організовував республіканські краєзнавчі конференції, коло учасників яких невпинно розширювалося, а також розпочав підготовку до видання багатотомного «Зводу пам’яток історії і культури Української РСР» (1980 р.). Зрозуміло, що все це не могло не позначитися на діяльності обласних осередків УТОПІК. Тим більше, що на початку 80-х рр. до наукового обігу введено було і відповідний термін – «історичне краєзнавство», – який у подальшому часі набув теоретичного та змістовного наповнення.

Через п’ять років вийшов каталог-довідник «Памятники истории и культуры Украинской ССР» і видано кілька «пробних» томів «Зводу». На місцях до складання «Зводу» за розпорядженням партійних органів (за правилами того часу) було залучено широкий «актив» музейних працівників і викладачів суспільних дисциплін вищих навчальних закладів. Зауважимо, що багатостраждальний «Звід», окрім кількох томів, так і не був завершений, бо через суспільно-політичні зміни та фінансові причини постійно порушувались плани роботи над ним, змінювалися концепції, методика написання статей, розширювалось коло пам’яток, внесених до Каталогу тощо.

Роботу над статями про пам’ятки історії та культури, внесені до державного реєстру, за невеликим винятком виконували не краєзнавці, а історики за партійним дорученням. При Дніпропетровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького існував відділ охорони пам’яток історії та культури, однією з головних функцій якого була паспортизація об’єктів. Ці паспорти на кожну пам’ятку автори брали за основу своїх статей до «Зводу», оскільки в них вказувалися не тільки час виникнення споруди, її творці, розміри, матеріал, місце розташування, відомості про реконструкції, але й надавалася коротка інформація про подію чи людину, якій присвячено пам’ятку. В довідкових статтях до «Зводу», таким чином, майже не було прирощення знань. Оскільки звід так досі й не вийшов, то перші «статті» так і залишилися не оприлюдненими, за чим, правда, і жалю немає.

На нашу думку, у досліджуваний період краєзнавство трималося цілком завдяки УТОПІК і, почасти, історичним і краєзнавчим музеям як збирачам і охоронцям духовної спадщини народу. Тому й не випадково, що саме на хвилі національно-демократичного піднесення українського суспільства 27 березня 1990 р. у Києві відбувся установчий (1-й) Всеукраїнський краєзнавчий з’їзд, який проголосив створення Всеукраїнської спілки краєзнавців, завданням якої стало «виховання у громадян почуття національної самосвідомості, глибокої поваги до історії, культури, мови, традицій українського народу та інших пов’язаних з ним своєю долею народів, а також шанобливе ставлення до природи і культури рідного краю». Через вісімнадцять років активної діяльності ВСК на чолі з академіком П.Т. Троньком 16 жовтня 2008 р. Кабінет Міністрів України прийняв важливу постанову: «Враховуючи видатні заслуги у забезпеченні розвитку української національної культури, надати статус національної Всеукраїнській спілці краєзнавців і надалі іменувати її – Національна спілка краєзнавців України».

Правління обласної організації УТОПІК у зазначений період забезпечувало дві головні функції зі всіх, передбачених Статутом. На кошти, що формувалися за рахунок внесків індивідуальних і колективних членів УТОПІК, реставрували пам’ятники та пам’ятні знаки, а іноді навіть споруджували нові, переважно пов’язані з новітньою історією нашого краю. Менших матеріальних витрат вимагала популяризація пам’яток історії та культури. Проте значення роботи секції пропаганди пам’яток історії та культури (включаючи воєнно-патріотичне виховання) було дуже великим, саме під егідою правління обласної організації УТОПІК у місті й області формувалося коло краєзнавців, які в своїх лекціях, бесідах, статтях у періодичній пресі висвітлювали історію нашого краю, у тому чи іншому вигляді увічнену в топонімах, пам’ятниках, пам’ятних знаках тощо. 

Вважаємо потрібним зазначити, що вивчення дописемної історії нашого краю на науковій основі з початку 70-х років пов’язано зі створенням Новобудовної археологічної експедиції ДДУ на чолі з відомим вченим-археологом І.Ф. Ковальовою, успішні розкопки якої не тільки мали результатом цікаві знахідки давніх часів, але й привертали до себе увагу громадськості. Про це достатньо сказано у науковій літературі.

Отже й УТОПІК, у зв’язку з постановою про відзначення 325-річчя Переяславської ради, яка проголошувалася як головна підвалина подальшого розвитку українського народу, докладало зусиль до популяризації пам’яток, які увічнювали визвольну війну середини ХVІІ ст., а разом із тим і її очільника Б. Хмельницького та провідну верству – козацтво. 

Саме на цей час припадає початок звернення до історії нашого краю на обласному телебаченні, що значно розширювало коло людей, які дізнавалися про героїчні події минувшини нашого народу, бодай і в обмежених тематично та хронологічно. Провідником пропаганди пам’яток історії та культури Придніпров’я стала талановита журналістка Галина Андріївна Півняк, завдяки якій на обласному телебаченні тоді з’явилися передачі краєзнавчого характеру під двома постійними назвами: «Богдановими шляхами» та «Скарби народу». З метою підготовки телепередачі Галина Андріївна, телеоператор і краєзнавці виїжджали до пам’ятника, котрий мав бути зачином для бесіди в телестудії. Пам’ятаю і свою участь у таких телепередачах, зокрема, поїздку до Жовтих Вод – по місцях, пов’язаних із Жовтоводською битвою 1648 р., із якої, власне, розпочалося всенародне повстання народних мас проти іноземного панування на українських землях. Зауважимо, що попри ідеологічне навантаження згаданої постанови про 325-річчя, саме вона дала можливість спорудити у Жовтих Водах величний пам’ятник гетьманові Б. Хмельницькому та його соратникам. Огляд горельєфу на вертикальному зрізі Богданового кургану, а також експозиції місцевого історико-краєзнавчого музею мав наслідком чудову  телепередачу, підготовлену редакторкою Галиною Андріївною Півняк. Як невтомна, ініціативна та творча особливість Г.А. Півняк активізувала певне (хоча тоді ще не дуже широке) коло краєзнавців, свою енергією спонукала до реалізації задуму інших.

Справедливість вимагає визнати, що в один із найменш сприятливих для краєзнавства періодів нашої історії саме телепередачі Г.А. Півняк були єдиними, спрямованими на масового глядача, інформаціями про історичну і взагалі духовну спадщину українського народу. Талановито підготовлені телепередачі, безумовно, сприяли поширенню серед наших краян історичних знань і вихованню любові до рідного краю. Вперше на місцевому телебаченні редакторка Г.А. Півняк підготувала передачу (з виїздом на місце події та історичної пам’ятки) про фортецю Кодак, її взяття повстанцями під командуванням полковника М. Нестеренка, спорудження на початку ХХ ст. пам’ятного знаку на залишках фортеці, а також про загрозливий стан її збереження внаслідок діяльності каменевидобувного підприємства. Героїка визвольної боротьби українського народу в середині ХVІІ ст. була лейтмотивом іншої телепередачі – організованого біля пам’ятника Б. Хмельницькому в Дніпропетровську свята. Телепередача під загальною назвою «Богдановими шляхами» проіснувала досить тривалий час.

Уже сама назва іншої редагованої Г.А. Півняк телепередачі, що з’явилася у 1980 р.,  – «Скарби народу» – засвідчує її краєзнавче спрямування. Вона також у телепрограмах зустрічалась досить часто протягом багатьох років. Авторці цих рядків також довелося брати в них участь. На відміну від «Богданових шляхів», «Скарби народу» були більш широкими за проблематикою – від передач про 1500-ліття Києва до чарівного Петриківського розпису. Такі передачі не тільки з цікавістю сприймали місцеві телеглядачі, але професійна якість підготовки давала можливість повністю чи частково розміщувати їх на республіканських телеканалах. Приємний, проникливий, душевний закадровий голос редакторки, ідеально грамотна мова, цікавий зміст, достовірність фактів – все це сприяло естетичному та інформативному сприйняттю телеглядачами передач, підготовлених Г.А. Півняк.

Важливою справою Галини Андріївни у зазначений період було висвітлення діяльності Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Відкриття нових експозицій, зустрічі з відомими людьми, інтерес до яких мав музей, ставали темами її передач у краєзнавчій площині. Особливо у цьому аспекті великий інтерес вона виявляла до теми «Дніпропетровщина в роки Великої Вітчизняної війни». Можливо тому, що її батько, військовий льотчик Андрій Якимович Тимонюк загинув у бою з фашистами за Придніпров’я (його ім’я увічнене на меморіальній дошці в с. Матвіївка Вільнянського району Запорізької області, а його особисті речі знаходяться в експозиції Діорами «Битва за Дніпро».

Не будучи впевненою, що трапиться інша нагода, аби віддати належне ролі Г.А. Півняк у розгортанні краєзнавчого руху на Дніпропетровщині у новітній період, скажемо, що у час піднесення суспільного та національно-культурного руху в Україні, вона значно розширила свою діяльність, готуючи нові цикли передач: презентації історичних книг, зустрічі з визначними вченими, письменниками, акторами, представниками зарубіжної української діаспори, відкриття українських світлиць тощо. Гадаємо, що національно-культурне життя нашого краю, відкриття нових пам’ятників і пам’ятних знаків і таке інше найбільш повно зафіксовано на дисках, які є в особистому архіві Заслуженого журналіста України Галини Андріївни Півняк, а також в архіві телестудії НТУ «Дніпровська політехніка», у тісній співдружності з якою вона багато років працювала. Вже не кажемо про її роль в організації культурно-освітніх заходів цього вищого навчального закладу та їхньому оприлюдненні в телепередачах, чи навіть просто в архівуванні важливих для майбутніх дослідників матеріалів. Робота краєзнавчого клубу «Ріднокрай», який понад три десятки років діє при обласній універсальній науковій бібліотеці, також знайшла собі телеречника в особі Г.А. Півняк, яка ще до недавнього часу була одним із найактивніших членів клубу. Розгалужене родовідне дерево Півняків, складене професійним генеологом, свідчить, що інтерес до історії краю – не лише реалізація журналістського фаху журналістки, а й духовна потреба задля себе, синів, онуків. Істинне захоплення краєзнавством і є поєднанням особистісних мотивів із громадськими. Коли з’явилася можливість для зарубіжних поїздок вчених і культурних діячів нашого краю, а також зустрічей із іноземними вченими та представниками різних галузей культури, Г.А. Півняк створила новий, надзвичайно цікавий цикл телепередач «Ми пізнаємо світ – світ пізнає нас».

Звичайно, тут названо лише деякі факти з діяльності Г.А. Півняк на духовному полі українського народу. Висловимо впевненість у тому, що настане час для більш детального вивчення ролі цієї непересічної постаті в поширенні краєзнавчих знань на Дніпропетровщині не лише в 70–80-тих роках минулого століття, але й у наступних, якісно відмінних від попередніх, два десятиліття нашої вітчизняної історії.

Ситуація в краєзнавчому русі на Дніпропетровщині принципово почала змінюватися у так звані «перебудовчі» роки. Якщо судити за публікаціями у місцевій пресі, то статті про забутих дослідників краю (наприклад Г.А. Залюбовського), діячів науки і культури, про час виникнення міст області тощо стали з’являтися з кінця 80-х років. А вслід за ними, вже на порозі незалежності України, і статті про українських політичних і державних діячів, включаючи гетьманів (І. Мазепу, П. Полуботка, Б. Хмельницького) і кошових отаманів (К. Гордієнка, І. Сірка та інших).

В організаційно-науковому сенсі розгортання краєзнавчого руху на Дніпропетровщині зв’язано з розширенням кола краєзнавців. Невеликий допис у «Днепре вечернем» про підготовку до І обласної краєзнавчої конференції (21 лютого 1988 р.) мав своїм наслідком значну кількість доповідей і повідомлень, включених до програми цієї обласної краєзнавчої конференції, проведеної у квітні 1988 р. Її матеріали незабаром були опубліковані.

Одним із факторів, який, на нашу думку, сприяв розгортанню історичного краєзнавчого руху в нашій області, було створення 5 травня 1989 р. у Дніпропетровському державному університеті кафедри історії України. Тоді ця подія мала суспільно-політичне значення, про її виникнення повідомляла місцева преса. Одним із помітних явищ початку її функціонування як науково-освітньої структури була поява історичних книг про запорозьке козацтво в серії «Давно се діялось колись» (автори Ю.А. Мицик, С.М. Плохій, І.С. Стороженко) та видання спільно з місцевим товариством «Знання» брошури «Історія запорізького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження» (1990 р.).

В аспекті доручення громадськості до дослідження, чи, принаймні, до знань з історії нашого краю вважаємо важливою віхою створення восени 1990 р. клубу «Ріднокрай», ініціатором і організатором якого була завідувачка відділу краєзнавчої літератури обласної наукової бібліотеки Надія Миколаївна Титова, яка нині є директоркою бібліотеки. Від першого засідання клубу за темою «Легенди  козацьких степів» до сьогодні  «Ріднокрай» є одним із найбільш помітних краєзнавчих осередків Дніпропетровської області. 

Нині обшири краєзнавчої роботи на Дніпропетровщині далеко не співставимі з тими, що були у 70–80-ті р. минулого століття. Але без останніх, мабуть, було б важче досягти того рівня у цій галузі, який є сьогодні…